|
Казки
Котигорошко Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже. — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть. — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди. Поїхали. А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері. — Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати. — Як-то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукалась? Брати й кажуть. — Треба йти шукати її. Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там. — Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. — А,—каже,— людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?! — Ні,— кажуть,— биться! — Ходіть же на залізний тік! Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці. А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі... Жінка взяла горошинку та й із'їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люде, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в його така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив,— люде й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері. — Десь повинні були в мене бути брати й сестри. — Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось. — Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його. — Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув! — Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. — Скуй,— каже,— мені булаву, та велику! Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнув, як кинув угору... Та й каже до батька. — Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять суток. Та й ліг. На тринадцяті сутки гуде тая булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об його, так і розскочилась надвоє. Він і каже. — Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,— треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. — На,— каже,— перекуй, щоб було по мені! Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знов спати на дванадцять суток. На тринадцяті сутки летить тая булава назад, реве,— аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,— булава як ударилась об його,— тільки трошки зігнулась. — Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду. Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов. Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома. — Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко. — Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з'їсть. — Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така? — Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло. — Де ж вони? — питається Котигорошко. — Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли. — Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко. — Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже Оленка. — Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз. — Ге,— каже,— людський дух пахне! — Де б то не пах,— одказує Котигорошко,— коли я прийшов. — Агов, хлопче,— а чого тобі тут треба? Биться чи мириться? — Де то вже мириться,— биться! — каже Котигорошко. — Ходім же на залізний тік! — Ходім! Прийшли. Змій і каже. — Бий ти! — Ні,— каже Котигорошко,— бий ти попереду! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться. — Будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере. От радилися-радилися та й урадили, тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався,— тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив'язали та й пішли собі. А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як стенувся,— так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому. Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері. — А що, мамо, чи в вас іще були діти? — Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді. — Оце ж ми його прип'яли,— треба бігти та одіп'ясти. А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату,— за малим хати не розваляв. — Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світа. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпиха їх. Каже Котигорошко. — Боже поможи! — Дай боже здоров'я! — А що то ти, чоловіче, робиш? — Гори розпихаю, щоб шлях був. — А куди йдеш? — питає Котигорошко. — Щастя шукати. — Ну, то й я туди. А як ти звешся? — Вернигора. А ти? — Котигорошко. Ходім разом! — Ходім! Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. — Боже поможи! — Дай боже здоров'я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну, то й ми туди. А як звешся? — Вернидуб. А ви? — Котигорошко та Вернигора. Ходім разом! — Ходім! Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до його. — Боже поможи! — Дай боже здоров'я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Та воду одвертаю, щоб річку перейти. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну, та й ми туди. А як звешся? — Крутивус. А ви? — Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом. — Ходім! Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,— Вернигора перекине; де ліс,— Вернидуб виверне; де річка,— Крутивус воду одверне. От зайшли вони в такий великий ліс,— коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, — нікого нема. Котигорошко й каже. — Отут ми й заночуємо. Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: — Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері. — Одчини! — Не великий пан, одчиниш і сам,— каже Вернигора. Двері одчинились та й знов хтось кричить: — Пересади через поріг! — Не великий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює. — А чого ти запізнився з обідом? — Та задрімав трохи. Наїлись та й полягали Спати. На другий день устають. Котигорошко й каже: — Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання. Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері: — Одчини! — Не великий пан, одчиниш і сам. — Пересади через поріг! — Не великий пан, перелізеш і сам. Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство. — А що це ти з обідом опізнивсь? — Та задрімав,— каже,— трохи... А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже. — Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома. На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері. — Одчини! — Стривай, одчиню,— каже Котигорошко. Одчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться. — Пересади через поріг! Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться. — А чого тобі? — питає Котигорошко. — А ось побачиш чого,— каже дідок та доп'явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко; — То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защікнув її там. — Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду. Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило. — А що обід? — Давно впрів. Пообідали, а тоді Котигорошко й каже: — А ходіть лиш — я вам таке, диво покажу, що ну! Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв. — Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то ходім його шукать. А де дідок того дуба тяг,— там так і знать, що волочено,— вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже. — Лізь туди, Вернигоро! — А цур йому! — Ну ти, Вернидубе! Не схотів і Вернидуб, і Крутивус. — Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури! Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже: — Спускайте! Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що й в світі кращої нема. — Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов? — Та я, — говорить Котигорошко,— шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться. — Єсть,— каже вона,— дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до його,— він тебе вб'є, бо вже багато він людей побив. — Не вб'є! — каже Котигорошко,— то ж я йому й бороду защікнув. А ти ж чого тут живеш? — А я,— каже вона,— королівна, та мене сей дідок украв і в неволі держить. — Ну, то я тебе визволю. Веди мене до його! Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже. — А чого ти прийшов? Биться чи мириться? — Де вже,— каже Котигорошко,— мириться — биться! От і почали вони биться. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає. — Агов, брати,— чи ви ще є? — Є! Він прив'язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли. — Це ваше. Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок. — І це ваше. І третій їм оддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну. — А це моє,— каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались. — Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,— він упаде та й уб'ється. А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось,— узяв та й прив'язав до мотуза каменюку та й гукає. — Тягніть мене! Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп! — Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви! Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає: — Хто це вас накрив? А діти кажуть: — Як не з'їси, то ми скажемо. — Ні,— каже,— не з'їм. — Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка та й каже: — Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ,— вони в гнізді й заллються. — Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ. — Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма,— треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду. Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається: — Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці? Котигорошко й показав на свою ногу: — От чого,— каже. Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,— вона й приросла. Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться. Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже: — Рідні брати, та й то зрадили,— мушу вас простити. Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.
Телесик Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда: — Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка! Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику, Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком. Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: — Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати! От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже: — Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі! От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: Телесику, Телесику! Телесик почув. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла. Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом: Телесику, Телесику! А він чує. — То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе: Телесику, Телесику! Він почув: — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову. А змія приходить до берега та знов товстим голосом: Телесику, Телесику! А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем: — Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля: — Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері! Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати: Телесику, Телесику! А він думав, що то мати. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. — Зміючко Оленко, відчини! Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату. — Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже: — Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: — Коли ж я не вмію,— як його сідати? — Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку. — Так? — каже. — Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову: — Отак, може? — Та ні-бо, ні! Сідай увесь! — А як же? Хіба так? — та й поклав ногу. — Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так! — Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями. — Зміючко Оленко, відчини! Не чуть. — Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. — От вража Оленка, вже десь повіялась. От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві. — Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А Телесик із явора: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони слухають... Де це? Та знов: — Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись. А він знову: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони далі: — Що воно таке? Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля: — Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить: Гуси-гуси, гусенята! А гуси й кажуть: — Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить: Гуси-гуси, гусенята! Так і ці йому кажуть: — Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить: Гуси-гуси, гусенята! І ці кажуть: — Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього: Гуся-гуся, гусенятко! От воно: — Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться. От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже: — Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: — А мені? То це вона знову виймає пиріжки та: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знову: — А мені? Вони й почули. Що це? — Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? — Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається. Та знов баба: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! — А мені? — каже з призьби Телесик. — Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді... А гусятко ходить по двору, то мати й побачила. — Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже: — Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
Лисичка-сестричка і вовк-панібрат
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить. От біжить, аж хлопці товар женуть до води. — Здорові були, хлопці! — Здорова, лисичко-сестричко! — Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок! — Де ж таки бичка за пиріжок! — Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки найшла одного, проміняла. — Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс! Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко... А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує: — Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве! Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат. — Здорова була, лисичко-сестричко! — Здоров, вовчику-братику! — А де це ти взяла бичка-третячка та саночки? — От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду! — Ну, то підвези ж і мене! — Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш! — Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу. — Та клади вже, ніде тебе діти. От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже: — Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку. — Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш! — Ні, не поламаю. — Ну, клади. Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь! — Ой лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать! — Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула. Ну, дарма… Їдуть... А вовчик знову: — Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку. — Та де ти її кластимеш! Ти мені зовсім санки поламаєш! — Та ні, чого б вони ламалися? — Та вже клади! Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь! — Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш! — Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив. — Дай же й мені! — Так останній. Проїхали ще трохи… — Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь! — Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати! — Та я зібгаюсь так, що поміщусь. — Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу? — От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку. — Та вже сідай, нема де тебе діти. От він убравсь зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались. Давай тоді його лисичка лаяти: — А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив?.. Лаяла його, лаяла, а тоді: — Іди ж тепер та рубай дерево на санчата. — Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева. — А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве! Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав: — Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве! Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не те що на полозок. Давай вона його знову лаяти: — Нащо ж такого нарубав? — Коли воно таке рубається! — А чом же ти не казав так, як я тобі веліла? — Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве! — Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка доглянь, а я сама піду нарубаю. Пішла вона. А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в саночках,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і паличкою підпер. Тоді сам на втіки. Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить… Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хрррр!.. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав! — Ну, стривай же ти, капосний вовцюгане! Я ж тобі це згадаю! Та й побігла шляхом. Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили: — Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить! Обступили її, перевертають. — Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз й знову рушили. Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибку, сіла та й їсть. Зирк — аж і вовк-панібрат біжить. — Здорова була, лисичко-сестричко! — Здоров! — А що це ти робиш, лисичко-сестричко? — Рибку їм. — Дай же й мені! — Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддам йому? Піди, сам собі налови! — Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити! — Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться. — Спасибі за науку! Побіг вовк мерщій на річку, та до ополонки, та хвіст в ополонку... — Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все: — Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! А вовк: — Що ти, лисичко-сестричко, кажеш? — Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала! — А, ну й я так: ловися, рибко, велика та все велика! Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка: — Ото вже рибка почала чіплятися. Трохи згодом: — Ану, вовчику, тягни! Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає: — А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, побіжу покличу. Та й майнула на село. Біжить селом та гукає: — Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить! Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху-вовка періщити! А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки тюпає, стогне... А вовк побачив її. — А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся! А вона: — Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене! — Та я й сам нездужаю!.. — Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!.. — Та сідай уже, нема чого з тобою робити. Вона вилазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує: — Битий небиту везе! Битий небиту везе! — Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш? — Та то я кажу: битий биту везе. А сама знову нищечком: — Битий небиту везе! От довіз він її до хатки: — Уставай, лисичко, доїхали! Вона тоді плиг з вовка та: — Битий небиту привіз! Битий небиту привіз! Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить: — Битий небиту привіз! Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе. — Ну й клята ж лисичка!.. От так піддурила! Та й потяг додому. А лисичка живе та курей ловить.
Кирило Кожум’яка Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього: — Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? — Є,— каже,— такий — у Києві над Дніпром... Як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою з Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно. Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця. — От так і так,— каже,— у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку богу молитися. Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по подвір'ї та й побачили голубка. — Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів! Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: — Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі приманув до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину. — Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою? — Є, князю. Живе над Дніпром. — Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав? Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!» Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс: — От так і так: прислав до тебе князь із просьбою... А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав. Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина. — Чи не послати нам іще молодших? Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі. Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже: — Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя. — Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель! Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: — А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися? — Де вже мириться? Битися з тобою, з іродом проклятим! От і почали вони биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,— так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне. А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, господи!» От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в Києві, де він жив, Кожум'яками.
|
