|
Казки
Ріпка Українська народна казка
Жили собі дід і баба. Пішов дід на город та й посадив ріпку. Росла ріпка, росла та й виросла велика. От настав час вибирати ріпку. Пішов дід на город, взяв ріпку за чуб. Тягнув, тягнув, промучився весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Став він гукати бабу Марушку: — Іди, бабо, не сиди, ріпку вирвати поможи! Прийшли у город, взяв дід бабу за спідницю, бабу ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати на внучку: — Іди, внучко, не сиди, ріпку вирвати поможи! Прийшли у город. Взяв дід бабу за спідницю, бабу внучку за сорочку. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати собачку Фінку: — Іди, Фінко, не сиди, ріпку вирвати поможи! Прийшли у город, взяв дід бабу за спідницю, бабу внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка ріпку за чуба ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати кішку Мінку: — Іди, Мінко, не сиди, ріпку вирвати поможи! Прийшли вони у город. Взяв дід бабу за спідницю, баба внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка Мінку за вушко, Мінка ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати мишку Сіроманку: — Іди, мишко, не сиди, ріпку вирвати поможи! Прийшли вони на город, взяли ріпку за чуб. Взяв дід бабу за спідницю, баба внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка Мінку за вушко, Мінка мишку за хвостик, мишка ріпку за чуба. Як потягнули, то так і вирвали ріпку, а мишка шусть і в шпарку.
Колобок
Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить: — Бабусю! Спекла б ти колобок! — Та з чого ж я спечу, як і борошна нема? — От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок. Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав. А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою. Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик. — Колобок, колобок, я тебе з'їм! — Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю: — Ану заспівай!
Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк: — Колобок, колобок, я тебе з'їм! — Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю. — Ану заспівай!
Та й побіг... Аж іде ведмідь. — Колобок, колобок, я тебе з'їм! — Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю. — Ану заспівай!
Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою... Стрічається з лисичкою: — Колобок, колобок, я тебе з'їм! — Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю. — Ану заспівай!
Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було. Колобок скочив їй на язик та й почав співати:
А лисичка — гам його! Та й з'їла!
Казка про Курочку Рябу Жили були дід і баба. І була у них Курочка Ряба. Навіть їли лише яйця та городину. За їхню доброту Курочка знесла золоте яєчко. Але жили вони на хуторі, та й була справа зимою, тому задумали дід з бабою це яйце з'їсти. Взявся дід бити золоте яйце, та не розбив. Баба била, била. І також не розбила. А з-під лавки за всім цим спостерігало маленьке мишеня. Воно також давно вже не їло, тому задумало золоте яйце собі забрати, якщо дід з бабою його розбити не можуть. От мишеня вибігло, але не встигло воно взяти яйце у лапки, як те покотилось, впало на глиняну підлогу і... розбилось. Та сіренький шкідник не розгубився, він білка свіжого напився. Дід плаче, баба плаче, а Курочка Ряба кудкудахче: От навесні дід з бабою розбагатіли, а влітку Курочка Ряба по двору курчаток водила.
Казка про рукавичку
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: — Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: — А хто-хто в цій рукавичці? — Мишка-шкряботушка. А ти хто? — Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає: — А хто-хто в цій рукавичці? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! — Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка — та до рукавички: — А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? — Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! — Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається: — А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? — Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! — Та вже йди! Уліз і той. Уже їх п'ятеро. Де не взявся — біжить кабан. — Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? — Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! — Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? — Та вже влізу,— пустіть! — Та що вже з тобою робити,— йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається: — А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? — Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене! — Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? — Та якось будемо. — Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.
|
