Казки, легенди

 

 

«Кривенька качечка»

 

Жили собi дiд i баба, а дiтей у них не було. Усе горюють вони, а потiм дiд i говорить бабi:

- Пiдемо, баба, у лiс за грибами! Пiшли. Збирає баба гриби, глядь - у кустику гнiздечко, а в гнiздечку сидить качечка. От i говорить баба дiду:

- Поглянь, дiд, яка красива качечка!

Говорить дiд:

- Вiзьмемо її додому, нехай у нас живе.

Стали її брати, бачать - у неї нiжка переламана. Вони взяли її, принесли додому, зробили їй гнiздечко, обклали його пір'ячком, посадили в нього качечку, а самi знову за грибами пiшли. Повертаються, бачать - усi в них уже прибране, хлiб напечений, борщ зварений. Вони до сусiдiв запитувати:

- Хто це? Хто це?

Нiхто нiчого не знає,

На iнший день пiшли дiд з бабою знову за грибами. Приходять додому, глядь - а в них i варенички зваренi i веретенце з пряжею на вiконцi коштує. Вони знову в сусiдiв запитувати: - чи Не бачили кого?

- Бачили, - говорять, - якусь дiвчину, воду з криницi несла. Така, - говорять, - красива, тiльки трошки кривенька.

От дiд i баба думали-думали: "Хто б це мiг бути?" - нiяк не придумають. А баба потiм i говорить дiду:

- Знаєш що, дiд? Зробимо так: скажемо, начебто ми йдемо за грибами, а самi сховаємося i пiдглядимо, хто це нам воду носить.

Так вони i зробили.

Сховались за клунею i раптом бачать - виходить з їхньої хати дівчина з коромислом: така красуня, така красуня! Тiльки що кривенька. Пiшла вона до криницi, а дiд з бабою в хату; глядь - немає в гнiздечку качечки, тiльки пiр'я повно. Узяли вони тодi гнiздечко i кинули в пiч, там воно i згорiло.

А отут i дiвчина з водою йде. Ввiйшла в хату, побачила дiда i бабу i вiдразу ж до гнiздечка, а гнiздечка-то i немає. Як заплаче вона тодi! Дiд i баба до неї, утiшають:

- Не плач, галочка! Будеш нам замiсть дочки. Будемо ми тебе любити i пестити, як свою рiдну. А дівчина, говорить:

- Я столiття б у вас жила, якщо б ви не спалили мого гнiздечка так за мною не пiдглядали. А тепер, - говорить, - не хочу! Зробiть менi, дiдусь, прялочку i веретенце, я вiд вас пiду.

Плачуть дiд i баба, просять її залишитися - не погоджується.

От i зробив тодi їй дiд прядку i веретенце. Села вона в дворi i пряде. Раптом летить зграйка каченят, побачили її i заспівали:

Ось де наша дiва, Ось де наша Єва, На метеному дворi Та на тесаному стовпi. Самопрядка шумить, Веретенце дзенькає. Скинемо їй по пір'ячку, З нами нехай летить!

А дівчина їм вiдмовляє:

Не хочу я з вами: Як ходила по лужку, Поламала нiжку, Ви мене залишили, Далi собi рушили!

Скинули вони їй по пір'ячку, а самi полетiли далi. От летить друга зграйка. Цi теж заспівали:

Ось де наша дiва, Ось де наша Єва, На метеному дворi Так на тесаном стовпi. Самопрядка шумить, Веретенце дзенькає. Скинемо їй по пір'ячку, З нами нехай летить!

Дивчина i їм теж вiдмовила, i вони полетiли, скинувши їй по перинцi. А отут летить i третя зграйка, побачили дивчину i враз заспівали:

Ось де наша дiва, Ось де наша Єва, На метеному дворi Та на тесаном стовпi. Самопрядка шумить, Веретенце дзенькає. Скинемо їй по пір'ячку, З нами нехай летить!

Скинули вони їй по пір'ячку; обложилася дивчина перинками, зробилася качечкою i полетiла разом зi зграйкою. А дiд з бабою знову залишилися однi.

От вам i казочка i бубликiв вязочка.

 

 

 

«Дванадцять місяців»

(словацька народна казка)

 

Була собі мати й мала дві дочки: одну рідну, а другу пасербицю. Свою ж вона любила, а на пасербицю й дивитися не могла, і все через те, що Марушка була краща за її Голену. Марушка не здогадувалась про свою красу й не знала, чого мати так сердиться, ледве на неї погляне. Мусила сама робити геть усю роботу: прибирати, варити, прати, шити, прясти, ткати, траву косити й корову доїти. Голена ж одно чепурилась та витрішки продавала. Марушка роботу любила, була терпляча, мачушині й сестрині лайки та сварки приймала без слова. Та що з того? Мачуха з її дочкою щодень злішали, бо Марушка дедалі гарнішала, а Голена поганіла. От мачуха й надумалась:

- Навіщо мені в хаті гарна пасербиця! Прийдуть хлопці на оглядини, вподобають собі Марушку, а Голени й не захочуть.

Та з того часу тільки й думали з Голеною, як би позбутись бідної Марушки. І голодом її морили, й били, і такі муки вигадували, що добрій людині не спаде й на думку. А вона терпіла мовчки та щодень кращала. Одного дня,- а було це в середині січня,- забаглося Голені фіалок.

- Ходи, Марушко, назбирай мені в лісі фіалок. Почеплю собі за пояс та й ходитиму, бо так мені схотілось, щоб пахло фіалками,- каже сестрі.

- Ой, сестро любесенька, що це ти надумала! Чи хто коли чував, щоб під снігом росли фіалки?-сказала бідна дівчина.

- Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, як тобі загадують! Зараз же мені збирайся, та гляди, тільки не принесеш фіалок, то я тебе вб'ю!- нагримала Голена.

Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина в лісі й гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, дуже довго. Голод їй допікав, холод діймав, і вже просила вона собі смерті. Коли бачить удалині світло. Пішла вона на те світло й вийшла на високу гору. Аж там горить велике багаття, круг нього лежить дванадцять каменів, а на тих каменях сидить дванадцятеро чоловіків. Троє сиві, аж білі, троє не такі старі, троє ще молодші, а троє - наймолодші і найкращі. Сиділи всі дванадцятеро тихо й дивилися на вогонь. То були дванадцять місяців. На найвищому камені сидів найстарший- Січень, з білим волоссям і білою бородою й з патерицею в руках.

Марушка злякалася і з дива аж заніміла, а далі насмілилася, підступила ближче й попросила:

- Люди добрі, дозвольте мені погрітись, бо дуже я змерзла.

Найстарший, Січень, кивнув головою та й питається її:

- Чого ж ти прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?

- Фіалок шукаю,- каже дівчина.

- Не час на фіалки, кругом сніг,- мовляє Січень.

- Ой, я знаю. Та сестра Голена з мачухою загадали мені принести фіалок з лісу. Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти.

От підвівся найстарший, Січень, підійшов до наймолодшого, дав йому в руки патерицю й каже:

- Брате Березню, пересядь на моє місце!

Сів Березень на найвищий камінь та як махне патерицею понад багаттям. І враз полум'я шугнуло вгору, сніг почав танути, дерева стали розвиватися, під буками проклюнулась травиця, в травиці зарожевіли стокротки, настала весна. Поміж кущами, попід листячком, розквітали фіалки. Марушка й не спам'яталася, а вже все навколо було мов синьою плахтою застелене.

- Збирай, Марушко, та живенько!-звелів Березень. Марушка зраділа й нарвала великий-великий оберемок. Далі подякувала щиро місяцям та й подалась додому. Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, коли побачили Марушку з фіалками. Як одчинили їй двері - фіалки й запахли на всю хату.

- Де ж ти їх нарвала?-питалась сердито Голена.

- Ну, в лісі на горі, там вони ростуть під кущами. Там їх є доволі,- тихо сказала Марушка.

Голена взяла фіалки, заткнула за пояс та все нюхає й сама, і матері дала понюхати, а сестрі й не сказала: «Понюхай і ти!»

На другий день сидить собі Голена біля печі, й захотілося їй ягід. От вона мерщій до сестри:

- Ходи, Марушко, й принеси мені з лісу ягід!

- Ой боже, сестро любесенька, де ж я тепер ягід знайду? Чи хто чував, щоб під снігом ягоди росли?- каже Марушка.

- Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, коли тобі загадують? Ану зараз мені збирайся, та гляди - тільки не принесеш ягід, я тебе вб'ю,- свариться зла Голена.

Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина в ліс і гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, дуже довго. Голод її допікав, холод діймав... Аж бачить знов те саме світло вдалині, що й за день перед тим бачила. Зраділа вона й подалась до нього. От і прийшла знов до того багаття, а там сиділи дванадцять місяців. Найстарший, Січень,- на найвищому камені.

- Люди добрі, дозвольте мені погрітись, бо дуже я змерзла,- проситься Марушка.

- А чого ти знову прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?

- Ягід шукаю,- відповідає Марушка.

- Е, та зима ж, а на снігу ягоди не ростуть,- каже Січень.

- Ой, знаю,- сумно мовила Марушка.- Та сестра Голена з мачухою загадали мені назбирати ягід. Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти?

От устав Січень, підійшов до місяця, що напроти сидів, дав йому патерицю й каже:

- Брате Липню, пересядь на моє місяце!

Сів Липень на найвищий камінь і махнув понад багаттям патерицею. Враз полум'я спахнуло, сніг умить розтав, земля зазеленіла, дерева розвилися, пташки заспівали, по лісі цвіли всякі квіти - стало літо. Під буками з'явились білі зірочки, мов їх насіяли. А ті зірочки на очах мінялися на ягоди і спіли, й спіли. Поки Марушка спам'яталася, було їх стільки, наче хто простелив червоний килим.

- Збирай, Марушко, та живенько,- звелів Липень. Зраділа Марушка й кинулась збирати, поки назбирала повний фартух. Далі подякувала щиро місяцям та й подалась додому.

Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, коли побачили, що Марушка повен фартух ягід несе. Як відчинили їй двері - ягоди й запахли на всю хату.

- Де ж ти їх назбирала?- питалась розгнівана Голена.

- Ну, в лісі на горі, ростуть під буками, їх там доволі є,- каже Марушка.

Голена взяла ягоди, наїлась досхочу, і мачуха наїлася, а Марушці й не сказала: «Візьми й ти одну!» Наїлася Голена ягід, а на третій день схотілось їй червоних яблучок.

- Ходи, Марушко, ходи в ліс і принеси мені червоних яблучок,- загадала сестрі.

- Ой боже, сестро любесенька, де ж візьмуться ті яблука взимку?- відказує бідна Марушка.

- Ах ти ж, дармоїдко, ледащице, ти ще смієш перечити, коли тобі загадують? Ану зараз мені збирайся, та гляди, тільки не принесеш мені червоних яблучок, я тебе вб'ю,- сварилася люта Голена. Мачуха випхала Марушку з хати й двері причинила. От іде дівчина лісом і так гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежинки. Але дівчина вже не блукала, бігла прямо на ту гору. Там знову горіло велике багаття, а круг нього сиділи дванадцять місяців.

- Люди добрі, дозвольте мені погрітися, бо дуже я змерзла,- проситься Марушка.

Найстарший, Січень, кивнув головою та й питає:

- А чого ж ти знову прийшла, дочко? Чого тут шукаєш?

- Червоних яблучок,- відповіла Марушка.

- Та зима ж, а взимку не ростуть червоні яблучка.- мовляє Січень.

- Ой, знаю,- сумно сказала Марушка.- Але Голена з мачухою загадали мені принести червоних яблук з лісу. Як не принесу, то вб'ють мене. Дуже вас прошу, люди добрі, навчіть мене, де їх знайти.

От устав найстарший, Січень, підійшов до одного з трьох старших місяців, дав йому патерицю і сказав:

- Брате Жовтню, пересядь на моє місце!

Сів Жовтень на найвищий камінь та й махнув патерицею понад багаттям. І враз багаття шугонуло догори червоним полум'ям, сніг щез, та дерева не розпускались. Тільки з них лист поволі опадав, а вітерець холодний розносив його всюди по жовтій траві. Не бачила ще Марушка зроду стільки квітів. Тут цвіла туранка. жаріли гвоздики, в долині пізньоцвіт. Під буками росла висока папороть і цвів рясний барвінок. Та Марушка видивлялася тільки червоних яблук. Коли й справді бачить - яблуня, а на ній високо між гіллям червоніють яблука.

- Збивай, Марушко, та живенько,- звелів Жовтень. Зраділа Марушка. Потрусила яблуню-і впало одне яблуко. Знов потрусила, друге впало.

- Біжи, Марушко, додому та живенько,- загукав до неї Жовтень.

Марушка зараз-таки послухала, підняла ті яблука, що впали, місяцям щиро подякувала й подалась додому. Дивувалася Голена, дивувалась мачуха, як побачили, що Марушка яблука несе. Відчинили двері - Марушка й подала їм двоє яблук.

- Де ж ти їх нарвала?-питала Голена.

- Ну, в лісі на горі вони ростуть. Там їх доволі є,- каже Марушка.

- А чого ж ти більше не принесла? Чи ти дорогою їх поїла?-напалася на неї Голена.

- О-ой, сестро любесенька, не з'їла я ані кусника. Як потрусила дерево, упало одне яблуко, удруге потрусила, впало друге, а більше мені не дали трусити. Гукнули, щоб ішла додому,- казала Марушка.

- Бодай тебе лихий узяв,- кляла Марушку Голена й хотіла її набити.

Марушка жалібно заплакала та й утекла до кухні. «Краще смерть, ніж отаке терпіти від мачухи та сестри»,- думала собі вона. Ласа Голена пересварилася й узялася до яблука. Воно здалося їй таке солодке, що зроду такого доброго не їла. І мачусі припало до смаку. З'їли вони по яблуку, і їм захотілося ще.

- Дай мені, мамо, кожушок, піду я сама в ліс,- каже Голена.- Бо та ледащиця знову їх дорогою поїсть. А я знайду те місце і всі яблука пообриваю, хоч би що там на мене кричали.

Дарма її вмовляла мати. Голена взяла кожушок, хустку на голову й подалася в ліс. Мати тільки постояла на порозі та подивилася їй услід.

І от зайшла Голена в ліс. А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала, а яблука мов перед очима, та все надять її далі й далі. Коли це побачила вона вдалині світло та й подалася до нього. Прийшла аж на гору, де палає велике багаття, а круг нього сидять на дванадцяти каменях дванадцять місяців. Голена спершу злякалася, а згодом приступила ближче до багаття й простягла руки погріти. Місяців і не спиталася.

- Чого це ти прийшла? Чого шукаєш?-питається її сердито Січень.

- А тобі що до того, старий дурню! Не тобі те знати, куди я йду та чого,- відрубала Голена.

Січень насупив чоло й махнув патерицею над головою. Тут зараз похмарилося небо, пригасло багаття, посипався густий сніг, мов хто перину розірвав, а гострий вітер засвистів по лісі. Голена світа білого не бачила перед собою. Блукала вона, блукала, все падаючи в замети та дедалі знемагаючи. А сніг сипле й сипле, а крижаний вітер до кісток проймає. Голена кляла Марушку і весь світ. Вона геть задубла навіть у своєму теплому кожусі. Чекає мати Голену, в вікно виглядає, й на ґанок виходить виглядати,- все ніяк не дочекається. Година за годиною минає, а Голена все не йде.

- Чи їй так ті яблука до смаку припали, що не може одірватися, чи що? Піду сама подивлюся, де вона,- сказала мати, взяла кожушину, хустку на голову й подалася вслід за Голеною.

А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Гукала вона Голену, та ніхто не обзивався. Блукала вона, блукала, а сніг усе сипався, а вітер віяв щораз холодніший. Марушка вже й обід зварила, й корову попорала, а мачуха з Голеною все не вертаються.

- Де ж вони так довго забарилися?-сказала собі Марушка й сіла до прядки. Уже й веретено напряла, вже й у хаті споночіло, а ні Голени, ані мачухи немає.

- Ой лишенько, чи там нічого з ними не сталося?

На небі зірки мерехтять, на землі сніг виблискує і ніде не видно ані лялечки. Зажурилась вона й зачинила вікно, а мати з сестрою все з думки не йдуть. Рано чекала їх снідати, чекала обідати, та не дочекалась більше ні Голени, ані мачухи. Обидві замерзли в лісі. Добрій Марушці зосталася хатка, корова й клапоть поля. З часом знайшовся й господар, і жили в добрі та злагоді.

 

 

 

 

«Троє поросят»

(англійська народна казка)

Жили- були на світі три поросяти. Три брата.

Всі однакового зросту , кругленькі , рожеві , з однаковими веселими хвостиками .

Навіть імена у них були схожі. Звали поросят Ніф- Ніф , Нуф - Нуф і Наф- Наф . Все літо вони перекидалися в зеленій траві , грілися на сонечку , ніжилися в калюжах .

Але ось настала осінь .

Сонце вже не так сильно припікало , сірі хмари тяглися над пожовклими лісом.

- Пора нам подумати про зиму , - сказав якось Наф- Наф своїм братам , прокинувшись рано вранці . - Я весь тремчу від холоду. Ми можемо простудитися . Давайте побудуємо будинок і будемо зимувати разом під одним теплою дахом.

Але його братам не хотілося братися за роботу. Набагато приємніше в останні теплі дні гуляти і стрибати по лузі , ніж рити землю і тягати важкі камені .

- Встигнеться ! До зими ще далеко. Ми ще погуляємо , - сказав Ніф- Ніф і перекинувся через голову.

- Коли треба буде , я сам побудую собі будинок , - сказав Нуф - Нуф і ліг в калюжу.

- Я теж , - додав Ніф- Ніф .

- Ну , як хочете. Тоді я буду один будувати собі будинок , - сказав Наф- Наф . - Я не буду вас чекати . З кожним днем ставало все холодніше й холодніше. Але

Ніф- Ніф і Нуф - Нуф не квапилися. Їм і думати не хотілося про роботу . Вони байдикували з ранку до вечора. Вони тільки й робили, що грали в свої поросячі ігри , стрибали і перекидалися .

- Сьогодні ми ще погуляємо , - говорили вони , - а завтра з ранку візьмемося за справу.

Але і наступного дня вони говорили те ж саме.

І тільки тоді , коли велика калюжа біля дороги стала вранці покриватися тоненькою скоринкою льоду , ледачі брати взялися нарешті за роботу.

Ніф- Ніф вирішив , що простіше і швидше за все змайструвати будинок із соломи . Ні з ким не порадившись , він так і зробив. Вже до вечора його хатина була готова.

Ніф- Ніф поклав на дах останню соломинку і , дуже задоволений своїм будиночком , весело заспівав:

Хоч півсвіту обійдеш ,

Обійдеш , обійдеш ,

Краще вдома не знайдеш ,

Не знайдеш , не знайдеш !

Наспівуючи цю пісеньку , він попрямував до Нуф - Нуфу . Нуф - Нуф неподалік теж будував собі будиночок. Він намагався швидше покінчити з цим нудним і нецікавим справою. Спочатку , так само як і брат , він хотів побудувати собі будинок з соломи. Але потім вирішив , що в такому будинку взимку буде дуже холодно . Будинок буде міцніше і тепліше , якщо його побудувати з гілок і тонких прутів. Так він і зробив.

Він вбив у землю кілки , переплів їх прутами , на дах навалив сухого листя , і до вечора будинок був готовий.

Нуф - Нуф з гордістю обійшов його кілька разів кругом і заспівав:

У мене гарний будинок ,

Новий будинок , міцний будинок.

Мені не страшний дощ і грім ,

Дощ і грім , дощ і грім!

Не встиг він закінчити пісеньку , як з-за куща вибіг Ніф- Ніф .

- Ну от і твій будинок готовий ! - Сказав Ніф- Ніф братові. - Я говорив , що ми і одні впораємося з цією справою ! Тепер ми вільні і можемо робити все , що нам заманеться !

- Підемо до Наф- НАФУ і подивимося, який він собі вибудував будинок ! - Сказав Нуф - Нуф . - Щось ми його давно не бачили!

- Ходімо подивимося ! -Погодився Ніф- Ніф .

І обидва брата , задоволені тим , що їм ні про що більше не потрібно піклуватися , зникли за кущами.

Наф- Наф ось уже кілька днів був зайнятий будівництвом . Він наносив каменів , намесіть глини і тепер не поспішаючи будував собі надійний , міцний будинок , в якому можна було б сховатися від вітру , дощу і морозу.

Він зробив у будинку важкі дубові двері з засувом , щоб вовк з сусіднього лісу не міг до нього забратися .

Ніф- Ніф і Нуф - Нуф застали брата за роботою.

- Що ти будуєш ? ! - В один голос закричали здивовані Ніф- Ніф і Нуф - Нуф . - Що це , будинок для поросяти або фортеця ?

- Будинок порося повинен бути фортецею ! - Спокійно відповів їм Наф- Наф , продовжуючи працювати.

- Чи не збираєшся ти з ким-небудь воювати? - Весело прохрюкал Ніф- Ніф і підморгнув Нуф - Нуфу .

І обидва брати так розвеселилися , що їх вереск і рохкання рознеслися далеко по галявині .

А Наф- Наф як ні в чому не бувало продовжував класти кам'яну стіну свого будинку , мугикаючи собі під ніс пісеньку :

Я , звичайно , всіх розумніше ,

Всіх розумніше , всіх розумніше !

Будинок я будую з каменів ,

З каменів , з каменів !

Ніякої на світі звір ,

Хитрий звір , страшний звір ,

Чи не увірветься в ці двері ,

У ці двері , в ці двері !

 

- Це він про якого звіра ? - Запитав Ніф- Ніф у Нуф - Нуфа .

- Це ти про якого звіра ? - Запитав Нуф - Нуф у Наф- Нафа .

- Це я про вовка ! - Відповів Наф- Наф і уклав ще один камінь.

- Подивіться , як він боїться вовка - сказав Ніф- Ніф .

- Він боїться , що його з'їдять ! - Додав Нуф - Нуф . І брати ще більше розвеселилися .

- Які тут можуть бути вовки ? - Сказав Ніф- Ніф .

- Ніяких вовків немає ! Він просто боягуз ! - Додав Нуф - Нуф .

І обидва вони почали пританцьовувати і співати :

Нам не страшний сірий вовк ,

Сірий вовк , сірий вовк!

Де ти ходиш , дурний вовк ,

Старий вовк , страшний вовк ?

Вони хотіли подражнити Наф- Нафа , але той навіть не обернувся.

- Ходімо , Нуф - Нуф , - сказав тоді Ніф- Ніф . - Нам тут нічого робити !

І два хоробрих братика пішли гуляти

 

 

ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ

( українська народна)

 

Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.

— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!

Поприбігали мишенята та й кажуть:

— Коли б це його обмолотити...

— А хто молотитиме? — питається півник.

— Не я! — одказує одне мишеня.

— Не я! — каже й друге мишеня.

— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.

А мишенята й далі граються.

От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:

— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!

Поприбігали мишенята.

— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолоти.

— А хто понесе? — питає півник.

— Не я! — гукає Круть.

— Не я! — гукає Верть.

— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.

А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:

— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:

— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.

— Хто ж міситиме? — питає півник. А мишенята й знов своє:

— Не я! — пищить Круть.

— Не я! — пищить Верть. Подумав, подумав півник та й каже:

— Доведеться мені, мабуть.

От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.

Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.

Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.

А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.

— Ох, і голодний я! — каже Круть.

— А я який голодний! — каже Верть. Та й посідали до столу.

А півник і каже:

— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.

— Ти, — кажуть мишенята.

— А хто його обмолотив?

— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.

— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?

— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.

— А що ж ви робили?

Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

 

 

Котик і півник

Українська народна казка

Жили собі котик і півник. Котик ходив у ліс по дрова, а півник їсти варив. Іде котик з дому та й наказує:

— Не відкривай, півнику, лисичці, бо вкраде тебе та й у суп вкине.

Пішов котик, а лисичка вже й тут як тут.

Півнику, півнику, виглянь у віконечко,

Я тобі зерен принесла.

Півник виглянув у віконечко, а лисичка його хап та й понесла. Кричить півник:

Несе мене лиска

По каміннім мості,

На золотім хвості.

Котику-братику,

Порятуй мене.

Прибіг котик і вирятував півника з біди. На другий день йде з дому і знову просить півника, аби не відкривав нікому. Не послухав півник: тільки прийшла лисичка, відразу ж і відкрив віконце. Лисичка його вхопила і несе.

А півник кричить:

Несе мене лиска

По каміннім мості,

На золотім хвості.

Котику-братику,

Порятуй мене.

Почув котик і на цей раз, прибіг і визволив з біди. На третій день збирається котик у ліс по дрова і каже:

— Півнику, сьогодні я піду дуже далеко. Що б не казала тобі лисичка — не відчиняй віконце, бо на цей раз, коли потрапиш у біду, я не почую.

Пішов котик. А лисичка вже й тут:

— Півнику, півнику, виглянь у віконечко.

— Ток, ток, не велів коток, — відмовляє півник.

— Ну як хочеш. Тільки знай: проїздили дорогою люди, везли зерно. Мішок розв’язався, і пшеничка посипалася на землю. Не хочеш вийти, то когось іншого покличу.

Сказавши це, хитра лисичка насипала пшеничку на стежці, а сама заховалася. Через деякий час виглянув півник — і справді лежить зерно пшенички. Він, не довго думаючи, вийшов на вулицю і почав клювати зерно, зовсім забувши про обережність. Вибігла із схованки лисиця, вхопила півника та й понесла. А він кричить:

Несе мене лиска

По каміннім мості,

На золотім хвості.

Котику-братику,

Порятуй мене.

Кричав, сердешний, кричав, але котик не почув, бо був далеко. Повернувся котик увечері додому і дуже засмутився, що півника нема. Вирішив він іти визволяти товариша з біди. Узяв з собою писану торбу, дудку. Прийшов до лисиччиного будинку. А тут збираються варити суп із півника. Коли це чують:

Ой у лиски, лиски, новий двір,

Ще й чотири дочки на підбір.

А п’ятий синок Пилипок.

Вийди, лиско, подивися,

Чи хороше граю.

— Ой, мамо, піду я подивлюся, хто це так грає, — сказала старша дочка.

Тільки вона за поріг, а котик її цок у лобок та в писану торбу. І знову грає. Так і виманив з хати котик інших трьох сестер. А лисичка чекала-чекала, та й посилає сина:

— Піди лиш подивися, що вони там роблять, та швиденько гони їх в хату.

Тільки той на поріг, а котик його цок у лобок та в писану торбу. Чекала лисичка дітей, та й каже:

— Піду я сама подивлюся, де вони там забарилися.

Не встигла вона ступити на поріг, як сама опинилася коло діток в торбі. А котик вбіг у хату, розв’язав півника. Як же зрадів бідолаха, обійняв котика, заплакав з радощів. Щасливі друзі пішли додому.

З тих пір півник завжди і в усьому слухався котика і ніколи більше не потрапляв у халепу.

 

 

 

Котофей і пан Печерецький

Був собі чоловік з бабою, і був у них єден син Іван,— да і той дурний. От і тії старії померли. Остався Іван єден на світі — сирота, і кіт з ним. Іван був дуже ледащий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за його робив кіт; де що достане для його — накормить, бо кіт був розумніший за Івана.

— Може б, ти, Іване, чого-небудь з'їв? — питає кіт.

— Чому? Може б, і з'їв, коли б то було що їсти,— каже Іван. Той принесе йому хліба, сала.

— А може б, ти, Іване, чого-небудь напився?

— Чому? Може б, і напився, коли б то було що пити.

І так у них все...

От єдного разу нагодував кіт Івана, накормив його, напоїв та й питає:

— Може б, ти женився, Іване?

— Чому,— каже Іван,— може б, я і женився, коли б то хто висватав мені яку панну — гарну та багату.

— Добре,— каже кіт,— я тобі висватаю.

Кіт наготовив Івану багато всякої їжі і пиття, поки він з сватів вернеться... От він побіг дорогою і забіг до злотника. Забіг по дорозі до злотника і,— звиняйте за це слово,— взяв та позолотив собі хвостика. Прибігає він в таку страну, де нема котів. Як побачили люди, що таке до них прибігло,— маленьке, хвостате, з усами, а хвостик позолочений,— та й стали бігати за котом, дивитися на його... Дивуються люди, що він такий цікавий.

— Хто ти такий? — питають його.

— Я Котофей,— каже кіт.

Ще ми не чули,— кажуть люди,— щоб такий був на світі.

— Ось як бачите.

— А за чим же ти, Котофей, прийшов до нас?

— Хочу висватати для свого Івана гарну та багату панну. Кажіть-но ви мені тепера, де у вас тут єсть багатий пан і щоб у його була собі гарна дочка?

Тії йому показали на такого пана багатого (так як ніби королик, що колись бували... Тепер вже вони потроху перевелися).

Прийшов Котофей до пана та й каже:

— Я, прошу пана, прийшов до вас в свати, до вашої панни. Видайте ви свою панну за мого пана Івана.

— А хто ж буде такий пан?

— Він сирота, остався в світі єден — без батька і матері. Треба йому тепер жениться, то він послав тепера мене в свати.

— А чому ж він сам не прийшов?

— Бо він дуже важний пан, то він не хоче.

— А чи багатий твій пан?

— Занадто багатий... Такий, що і не приведи господи.

— Нехай же він мені гостинця якого-небудь пришле, коли він такий багатий.

— Добре... Пождіть трохи, ось незабаром пришле вам такого гостинця, що ви ще і не чули.

— Добре, будемо ждать, що то за гостинець такий.

От вони поговорили обо всьому і кіт збирається додому.

— А коли ж буде весілля? — питає той пан.

— Я,— каже кіт,— дам знати, як ми приготовимося.

Одправляється кіт додому, біжить собі лісом і стрічається з вовком на дорозі.

— А де ти був, Котофей? — питає вовк.— Хто тобі хвостика позолотив?

— Злотник,— каже кіт.

— Може б, і мені позолотив?

— Єдному тобі не позолотить; а якби зобралось вас хоть копа, то, може б, і позолотив, а єдному то не буде, бо для його малий заробіток.

От той вовк як почав ревти, то набігло їх більше як копа, а кіт дожидає, поки вони зберуться, щоб до злотника повести. От вони зібралися і пішли до злотника, а кіт попереду дорогу показує да тільки хвостиком помахує. А вовки нічого не знають, ідуть собі да утішаються.

Приводить він їх до свого свата на дзидинок крозь браму... А огорожа кругом. Нігде не вилізуть. Зараз казав браму зачинити і до пана прийшов. Каже свату:

— Зять прислав вам гостинця, що ви ждали.

— А де ж він?

— А там на дворі.

Пан вийшов, подивився та й охолонув, що стільки вовків. Він казав слугам брати ружжа і давай їх бити та стріляти. І так їх вибили до єдного і стали шкури здіймати, а Котофей побіг додому.

Біжить він, стрічає по дорозі в лісі так само зайця. Каже заєць на його:

— А де ти, Котофей, був? Хто тобі хвостика позолотив?

— У злотника. Він всім може позолотити.

— Може б, і мені позолотив?

— Не буде єдному золотити; якби вас з копа, то, може б, позолотив.

Допіро став заєць кумавкати, кричати... То назбігалось їх більш як копа, і він їх повів знов до свата.

Загнав зайців на двір, казав зачинити браму і пішов до свата знати давати, що зять прислав гостинців на весілля.

Побачив сват, що стільки зайців, зрадів, що буде печеня і шуби; казав, щоб вибити всі зайці, а Котофей вже знов побіг додому.

І таким чином Котофей багато всякого звіра доставив своєму сватові.

Прибігає Котофей додому і застає Івана Печерецького — тільки що жив. Каже:

— А що, ти ще жив, Іване Печерецький?

— Чуть живий... Як не даси їсти, то вже хутко умру.

Побіг зараз кіт до хати, достав хліба, приніс і дав йому їсти, і скоромного также достав йому — сала і всякого. Подав йому в піч. Той поїв...

— А що, тобі лучче стало, Іване Печерецький? — питає Котофей.

— Трошки полегшало, але не зовсім.

Той ще приніс сала, і наварив галушок, і став його цаньгом кормити цілий місяць.

— А як тобі, Іване Печерецький?

— Нещо тепер дужчий став. Ну що, найшов мені жінку?

— Найшов.

— А де ж вона? Чому не привів сюди?

— Який ти дуже розумний... Ще й хочеш, щоб сюди привести. Збирайся-но ти, Іване Печерецький, до неї в дорогу.

— Може, далеко? То я лучче не піду.

— Ні, недалечко...

— Добре,— каже,— може, я як-небудь і вилізу з печі.

Побіг кіт до свата і каже пану:

— Ми вже зовсім приготовилися весілля робити.

Пан сказав, щоб вони через три дні приготовилися вже йти в церкву.

Кіт зараз побіг назад і застав Івана Печерецького ще дужим, бо він ще не всі харчі з'їв, що були для його наготовлені од Котофея, і він мав ще чим живитися.

— Гей, Іване Печерецький, вилазь-но з печі, бо вже тобі настав час женитися, то тобі треба в церкву іти.

— Ой,— каже,— може б, другим коли часом, бо не хочеться вилазити з печі.Змилуйся,— каже,— нехай завтра буде весілля.

— Ну, нехай завтра.

На другий день знов не хоче Іван вилазити з печі, сподобалося йому дуже там лежати.

— Чи не можна,— каже,— ще отложити на день?

Отложив йому Котофей іще на день. На третій день пристав до його, щоб він безпремінно вилазив з печі, бо треба до шлюбу. А Іван все не хоче.

От витяг Котофей Івана, та й нема йому в що одягнутися. Надів він на себе якуюсь драную одежу, і одправилися до свата. Думає Котофей: «Негарно, що в Івана Печерецького одежини людської нема...» Та й придумав. Прийшли вони до ріки, і наказав Котофей Івану, щоб він, як тільки забачить, що будуть до його бігти люди, то щоб роздягнувся, упав у воду, одежину кинув у воду і кричав: «Ой рятуйте, топиться Іван Печерецький!»

Зостався Іван на мості, а Котофей побіг до палацу і сказав свату, що жених топиться, щоб люди рятували. Сват сказав слугам коні запрягти свої і їхати рятувати зятя скоро, скоро, щоб застати живого.

Зараз запрягли коні, поїхали і достали зятя з ріки. Повезли його зараз в баню, там обмили, обчистили і нарядили в панську одежу. От посадили вже його за столом, як ніби пана якого, та й став Іван дрімати, бо то прийшла саме та пора, що він дрімав у печі.

Сват каже до Котофея:

— Чого то наш зять такий сумний?

— То він зажурився,— каже Котофей,— що на йому нема вже тої одежі, що була на йому, та водою поплила.

Зараз казав сват дати йому саму найлуччу одежу. Потім поблагословили молодих і повінчали. От вони попили, поїли трохи, і пора вже вибиратися додому в дорогу.

— А що в тебе вдома є? — питає молода жінка свого чоловіка.

Іван хотів сказати, що закуток... А Котофей каже:

— Все єсть: і палац, і воли, і коні, і все, що тільки потрібно для хазяйства. Тільки жінки не було, та й тепер єсть.

От повкладалися, позбирались вже та й поїхали, а Котофей каже:

— А я побіжу наперед, щоб вам все приготовити.

От біжить він та й бачить: пасеться стадо коней. Питає:

— А чиї то коні?

— Авжеж пана Дубецького,— кажуть йому пастухи.

— Не кажіть ви, що пана Дубецького, бо вас будуть дубасити дубинкою. По сій дорозі буде хутко їхати король, то він дуже не любить пана Дубецького. Як він спитає, чиї коні, то ви лучче скажіть, що пана Печерецького. Буде лучче... Може, він вам ще і награду дасть за те...

Біжить він дальше: аж пасеться гурт овечок.

— А чиї то овечки?

Кажуть, що пана Дубецького. А Котофей їм сказав, що пан Дубецький зовсім здурів і заказав всі свої вівці пану Печерецькому. Таким же чином він навчив, що говорити пастухам волів, корів, свиней, качок і ін.

От прибігає вже Котофей аж до палацу Дубецького та й каже, що їде король з свого весілля і, певне, заїде до вас на полудень, то ви приготовтесь... А самі де-небудь сховайтесь, бо король новий дуже сердитий щось, то щоб часом не втрапилось вам од його. Котофей зараз накричав на кухарів, і стали вони приготовлятися. Приготовлялись, понастановляли їсти і пити і вже тільки дожидають весілля.

Котофей питає пана Дубецького і пані Дубецькую:

— Чому ви не поставили на стіл печерецької риби?

— Такої риби у нас нема,— кажуть тії.

— А як нема, то ховайтеся же ви притніше, бо король дуже любить печерецьку рибу, то він вам задасть...

— А куди ж ми сховаємося? — питає Дубецький.

— Ось лізьте в ту дуплинасту липу, то, може, не найде.

От сховався пан з панею в дуплинасту липу, і наказали слугам, щоб не казали, де вони, щоб їм ще більше не втрапилося.

Їде король, доїжджає до пастухів і питає:

— Чий се товар?

— Аже пана Печерецького,— кажуть йому.

І дав він каждому награду по рублю. А Котофей все мотається коло палацу.

Приїхало вже і весілля. Розположилися: коні — в стайні, а самі пішли в палаци і стали там їсти і закусувати. А музика грає.

Котофей казав, щоб напоїти слуг і поставити їм багато горілки, так щоб вони перепилися. От як поп'яніли слуги зовсім, він казав, щоб салют робити молодим. Побрали слуги ружжа і давай палити. А Котофей каже:

— Не так ви стріляєте: треба стріляти не вверх, а в липу, то буде голосніше.

Стали вони в липу стріляти, та й забили пана з панею, і схоронили. Допіро Іван Печерецький з жінкою і Котофеєм зосталися там пановати, і досі поживають, і нас до себе призивають.

 

 

 

"Мудрець" (легенда)

Колись, давним-давно, на місці  Королівства Шахових Чудес було саме звичайне царство. І керував ним звичайнісінький король. І було в нього два звичайних сина. Одного звали Білий Королевич, другого – Чорний Королевич. Так їх назвали за те, що один любив одягатись в білий жупан, а інший – в чорний. Незабаром старий король помер. Після смерті батька сини почали ділити королівство. Але чогось не поділили, посварились та пішли один проти одного війною. Воювали вони довго й вперто: ніхто не хотів поступитись. Багато воїнів полягло з одної і з іншої сторони. Порою брати шкодували, що почали таку кровопролитну війну, – адже від неї не було щастя ні одному, ні другому. Але не знали вони, не відали, як помиритись. Кожен чекав, що інший першим протягне руку. От тоді-то і явився до Білого Королевича старий-престарий Мудрець і сказав: – Знаю я один надійний засіб, який помирить вас з братом. Дістав Мудрець із торбини дошку з однаковими білими та чорними клітинками-квадратиками, і почав розставляти на ній дивні фігурки. В першому ряду по краям розмістив башти, біля них – коней, біля коней – слонів – по дві однакові фігурки з кожного боку, а в самому центрі – короля і його головного помічника – ферзя. В другому ж ряду поставив в ряд білі пішаки. – Ось твоя шахова армія, Королевич, – сказав Мудрець, вказуючи на білі фігурки. Поглянув Білий Королевич на шахові фігури, так і охнув. В його війську насправді також були піхотинці та коні (кіннота), бойові слони та башти, які стояли по бокам. І колір фігур був його улюбленим – білий. – А де ж армія брата? – допитувався Білий Королевич. Мудрець дістав з торбини інші фігурки. Вони були точно такі ж самі, тільки чорного кольору, який був улюбленим для Чорного Королевича. Обступили Мудреця придворні. Роти пороззявляли від подиву, почали розпитувати старого про дивну гру, до цього часу нікому з них не відому.

– Гра ця називається "шахи", – охоче пояснював Мудрець, – вона така цікава, захоплююча, володіє такою магічною силою та загадковою красою, що, почавши грати, ви втратите сон і спокій, забудете про всі ваші чвари та суперечки. Ось так вона заворожує людей. Немов чарами. І взявся Мудрець навчати Білого Королевича цієї мудрої та цікавої гри. А коли навчив, то Королевич, дійсно, так захопився, що просиджував за шахами дні і ночі. Навіть про війну забув. А коли згадав, відразу ж відправив до брата гінця з пропозицією про мир. І суворо попередив його: – Якщо Чорний Королевич не дасть згоди на мир, розкажи йому по секрету, що є в мене небачена, для нього невідома, дивовижно принадна гра. Але покажу її тільки після перемир’я з ним. Дуже закортіло Чорному Королевичу побачити незвичайну гру-забаву, і поспішив він укласти мир. А коли ж, прибувши до брата, він своїми очима побачив шаховий бій, то почав вмовляти швидше навчити його заморської гри. Білий Королевич з великим завзяттям виконав прохання брата. З тих пір брати-Королевичі цілі дні грали в шахи, не думаючи ні про що інше. Але одного разу вони все ж зробили перерву. І тут раптом згадали про старого Мудреця, наказали його знайти та привести до палацу. – Дякуємо, наймудріший чоловіче, що відкрив нам таку захоплюючу гру, – сказали Королевичі, – проси нагороду, чого душа бажає. Все негайно та в точності буде виконано. Мудрець поважно, з відчуттям власної гідності сказав: – В війнах, які ви так часто і довго вели один з одним, загинули всі мої родичі, та й народу в них полягло дуже багато! Накажіть своїм воїнам не проливати більше кров людську. Нехай віднині і назавжди всі ваші битви відбуваються тільки на шаховій дошці та будуть безкровними, нестрашними для людей. А щоб вам не було сумно без війська, назвіть шахові фігури: піхотинці – пішаки, башта – тура, королева – ферзь, кіннота – кінь, особистий охоронець – слон, цар – король. Королевичі заприсяглись, що точно виконають прохання Мудреця. І клятви своєї не порушили.

 

Чекаємо Ваших відгуків до матеріалів нашого сайту.